ЗАБАВНА ІСТОРІЯ НАТУРФІЛОСОФІЇ

Від того часу як Творець

Людьми наповнив землю нашу,

Вони пасли собі овець

І їли просяную кашу,

Творцю «спасибі» говорили

І ще добробуту просили.

Творець ні в чім не відмовляв

Та серед всіх народів різних

Ні сих, ні тих не виділяв,

Ні упокорених, ні грізних.

Та перед Господом своїм

Хотілось виділитись всім.

Ті піраміди будували,

Сі дивні вежі мурували,

Сади вирощували інші,

А греки, що за всіх не гірші,

Так божу мудрість полюбили,

Що філософію створили.

От стали думати-гадати,

Що Бог міг за основу взяти.

«ВОДА, - сказав Фалес, - я знаю,

Бо все вперед передбачаю.

То ж ми, панове, без води

І не туди, і не сюди!»

«Вода, звичайно, божий дар, -

У відповідь Анаксімандр, -

Та сутність всього має бути

Таке, що нам і не відчути.»

І він назвав це «АПЕЙРОН»,

Бо це безмежності закон.

Був у Мілеті й третій men

І звався він Анаксімен.

«Твій апейрон – то штука хитра, -

Сказав він якось, - та ПОВІТРЯ,

Як дихання Творця, тримає

Наш світ під чистим небокраєм».

І усміхнувся лиш Творець –

Адже у нього не питали.

Й першопочаток на кінець

Всі дружно «ФЮСІСОМ» назвали.

До цих думок, немов магнітом,

Враз притягнуло Геракліта.

«Все зміна є і боротьба, -

Сказав, палаючи очима, -

Повсюди дивна йде війна,

Вогонь в основі й повно диму.

Скрізь протилежностей єднання –

Така гармонія остання!»

Та раптом схвилювалось море,

І гримнув голос Піфагора:

«Гармонія – то Пісня Сфер,

Свої ти очі не протер!

ЧИСЛО речей усіх початок,

Співмірність – Космосу достаток!»

Як сонце стало у зеніт,

До них озвався Парменід:

«Багато, браття, говорили,

Та все ви тут перекрутили.

Вивчати треба нам БУТТЯ

І розібратись до пуття.

От Ксенофан згадав про Бога,

Хай світиться його дорога,

І показав, що Він один

Спроможний рухати світами

Й перебуває не між нами,

А тільки там, де є лиш він.

І ось вам істина сама:

Є лиш Буття, незмінне й непорушне,

Все інше – небуття,

А небуття нема!»

Тому логічний є закон,

Покаже цей закон Зенон».

І у апоріях Зенона

Права логічного закону

Дійшли до крайньої межі,

Що грецькі праведні мужі

Лише руками розводили

І для наочності ходили.

Та це їм мало помагало –

Доведення все спростувало,

І швидконогий Ахіллес

«не міг» догнати черепаху,

Рух "зупинився", простір "щез"

І все дійшло майже до краху,

Та вчасно Емпедокл з’явився,

Щоб кожен з іншим помирився.

«З нічого щось не виникає, - сказав. –

І щось нікуди не зникає.

Чотири корені лиш є,

Із них на світ все постає.

Дві сили в Всесвіті існують:

Любов і Розбрат іменують.

Любов – то є Єдиний Сфер,

А Розбрат – розпад відтепер.

Немає Космосу, між тим,

Коли панує хтось один».

«Щось, брате, помилився ти! –

Почувся голос з висоти. –

Все творить Божий Розум – Нус!

Кажу, бо я не боягуз.

То афіняни з переляку

Мене прогнали як собаку.

Невже земля, вогонь, повітря

Пояснять багатоманіття?

З неплоті плоть не виникає.

Все з сім’я в світі проростає.

Насіння це, безмежне й вічне,

Ділитись може безкінечно.

Ці насінини, помішавшись,

У певний стрій пошикувавшись,

Утворюють усе, що є.

Все є у всьому як своє.

Лиш Нус є сам в собі один,

Він і не батько, і не син.

Бо над усім він силу має,

Про все він абсолютно знає,

Він сам є все, тендітний й чистий,

Формує Всесвіт променистий» -

Так змалював Анаксагор

Учення власного узор.

На цьому й закінчити слід,

Та тут озвався ще Левкіпп:

«Панове, з вами згоден я,

Та сім’я має десь спинитись

І далі більше не ділитись.

Ось вам теорія моя:

Найменша речовинна частка

Є неподільна, то не казка.

Буття – то єдність часток цих

І порожнечі поміж них.

Порадились ми з Демокрітом

І частку ту назвали «АТОМ».

У русі атоми весь час,

Штовхаються, як вівці в нас,

Від штовханини тої образ

Відходить в простір повсякчас.

Його ми ЕЙДОСОМ назвали

І вам про це тут розказали».

Господь усеє те послухав,

Собі потилицю почухав,

Туди-сюди сам походив

І їх усіх... благословив.