ОСІНЬ НА СМАК

Люблю іти осіннім лісом і зазирати за крони дерев, виглядаючи сонце. А воно, наче у піжмурки зі мною грається: то сховається, то визирне і підморгне своїм великим оком. Іноді лісова стежка виводить до дачних ділянок і біжить далі, не зважаючи на людські кордони. Тоді я знаходжу привід, щоб зайти, і сторож відчиняє ворота, і ми знову разом - я і лісова стежина. Тільки тепер вона вже не лісова, бо біжить повз сади і городи, повз великі, наче старовинні палаци, будинки, оточені кам'яними мурами, повз маленькі хатинки з мініатюрними верандочками і парканчиками, облетеними виноградом. Немає більшої насолоди, як взяти з того винограду незняте господарем приморожене гроно, вибрати з нього самими губами ягідку і відчути, як розливається у роті холодний солодкий сік, а потім кінчиком язика почати вивільняти заплутані у м'якоті кісточки, притискаючи їх до зубів і спльовуючи на землю.

МАНДРІВНИК У ТУМАНІ

Восьма ранку. Давно не виходила у такий час. Наближаюся до зупинки і розумію, що дещо про цей світ я вже забула - вся Троещина стоїть. Хоча, якщо уважненько придивитися, то можна помітити ледь вловимий рух величної транспортної ріки.

 І тут-таки спадає на думку уривок із Гоголя про плин Дніпра: дивишся і не знаєш, йде чи не йде його велична широчінь. "І що ж мені з цією величчю робити? - міркую собі і приймаю "єдине правильне рішення". Ви подумали, що я пішла додому спати? Ні, я давно збиралася, та ніяк не вибиралася розвідати шлях до мосту через берег Десенки. І от - така можливість! 

Тільки-но проминаю останній ряд висотних будинків, як помічаю, що все навколо вкрито туманом. Ледь-ледь з нього видніється купол церкви, а приватний сектор виглядає так, наче творець світу, редагуючи цю картинку, клікнув клавішу " зробити підложку".

Потім і село зникає у тумані. Я потрапляю в інший світ. Щось можна розгледіти лише в радіусі п'ятдесяти метрів. Далі все поглинає біле марево. Іду, мов сталкер безлюдними землями. Деінде випливають, ніби з нікуди, химерні силуети дерев і кущів, та варто проминути їх, як вони зникають, туди ж, у нікуди. Іноді десь вдалині виявиться і знову щезне такий, як і я, мандрівник у тумані. 

І чим далі йдеш, тим більше відчуваєш себе інопланетником, розвідником-одинаком, що ступив на незнайому планету і не знає, чи є тут хоч якась жива душа, окрім нього. А десь у тумані чути чи то гуркіт якихось механізмів, чи то рик невидимих невідомих звірів.