Вкус чая

Каких только чаев сейчас нет! На любой вкус, цвет, аромат и каприз ) В детстве я пила чай без названия. Может, и было какое-то, но я его не запомнила. В моей семье не было культуры чаепития. Заварки в заварник клали чуть-чуть: то ли из экономии, то из поверья, что крепкий чай портит цвет лица или просто вреден для здоровья... Но однажды я познакомилась с девочкой, в семье которой были совсем другие традиции. Она угостила меня грузинским чаем. В Советском Союзе только такой чай, в основном, и продавался. Считается, что качество грузинского чая было отвратительным. Но этот чай был особенным - насыщенного янтарного цвета, терпковатый на вкус с изысканным  густым ароматом. На небольшом журнальном столике стояли не чашки, не стаканы, а настоящие пиалы! И пить этот чай, и болтать, уж не помню о чем, было невероятно вкусно. С тех пор я ни разу не пробовала такого чая. В теперешнем необъятном ассортименте мне ни разу не встретился подобный. Я даже попробовала купить грузинский чай  :). А, может, дело было вовсе не в чае?..

ЧАРІВНИК ІЗ КАБІНЕТУ БІОЛОГІЇ

Олена Таровська, 29 вересня 2015

Назарко прокинувся раніше звичайного. Ще б пак! Сьогодні мав бути урок природознавства, а у них - новий вчитель. І не якийсь там Іван Іванович чи Марія Василівна, а Петро Позитрон! Він зайшов до їхнього класу в білому халаті, і всі подумали, що це стоматолог, і почали ховатися під парти. Але Тетяна Михайлівна сказала, що це новий вчитель природознавства, і тепер ці уроки проходитимуть у справжньому кабінеті біології. 

Новий вчитель повів їх на другий поверх і запропонував перетворитися на  молекулу крохмалю. По цих словах Назарко трохи насторожився - бо хто його зна того нового вчителя. А раптом він якийсь Волдемор! Перетворить всіх на молекул, а потім Назара рідний батько не впізнає. Але все було дуже весело. Петро Позитрон сказав, що молекула крохмалю тверда і рівна, як палиця, саме тому крохмаль хрумтить під руками, якщо його м'яти. Всі учні поділилися на дві групи, стали один за одним і міцно взяли за плечі тих, хто стояв попереду. Дівчатка відразу заверещали - це хлопці їх так міцно взяли. Але вчитель не став нікому робити зауважень, а наказав іти такою ковбасою, наче її тільки-но вийняли з морозилки. Дві "заморожені ковбаси" стали рухатися спочатку повільно, а потім все швидше і швидше - і от уже шкільним коридором із космічною швидкістю мчали "молекули крохмалю". Але мчали недовго, бо від тієї швидкості тут-таки розсипалися. Тоді Петро Позитрон покликав всіх до класу робити неньютонівську рідину. 

Оце крута штука! У миску висипали десь кіло крохмалю і пустили по рядах. Всі по черзі занурювали руки у крохмаль і слухали, як він рипить. Потім Петро Позитрон налив у крохмаль води і став замішувати тісто. Але вийшло не тісто, а якась рідка каша. Це і була неньютонівська рідина. Коли Назарко занурив у неї руку, то рука опустилася на саме дно так, наче він купав її у киселі. Та коли хлопець спробував швидко висмикнути її, кисіль ніби миттєво затвердів, рука опинилася стиснутою з усіх боків, і миска підскочила угору разом з рукою. Назар аж злякався, що тепер не зможе звільнити руку, та варто було перейти до повільних і плавних рухів, як рука спокійно виринула на поверхню. Петро Позитрон запропонував вдарити по рідині кулаком. Назар замахнувся - дівчатка хором зойкнули, бо думали, що зараз по всьому класу розлетяться бризки. Але нічого такого не сталося: назарів кулак відскочив від неї, наче від боксерської груші, а весь клас аж загув від захвату. Хлопці почали по черзі лупцювати кулаками ту неньютонівську рідину, дівчата поскакували з місць, у класі почався такий безлад, що Петро Позитрон відібрав миску і сказав, що на сьогодні дослідів досить і що урок вже закінчився.

Ці спогади виштовхнули хлопчика із теплого ліжка, наче катапульта, і він побіг вмиватися і збиратися до школи, намагаючись вгадати - що ж то буде сьогодні?

ОСІНЬ НА СМАК

Люблю іти осіннім лісом і зазирати за крони дерев, виглядаючи сонце. А воно, наче у піжмурки зі мною грається: то сховається, то визирне і підморгне своїм великим оком. Іноді лісова стежка виводить до дачних ділянок і біжить далі, не зважаючи на людські кордони. Тоді я знаходжу привід, щоб зайти, і сторож відчиняє ворота, і ми знову разом - я і лісова стежина. Тільки тепер вона вже не лісова, бо біжить повз сади і городи, повз великі, наче старовинні палаци, будинки, оточені кам'яними мурами, повз маленькі хатинки з мініатюрними верандочками і парканчиками, облетеними виноградом. Немає більшої насолоди, як взяти з того винограду незняте господарем приморожене гроно, вибрати з нього самими губами ягідку і відчути, як розливається у роті холодний солодкий сік, а потім кінчиком язика почати вивільняти заплутані у м'якоті кісточки, притискаючи їх до зубів і спльовуючи на землю.

МАНДРІВНИК У ТУМАНІ

Восьма ранку. Давно не виходила у такий час. Наближаюся до зупинки і розумію, що дещо про цей світ я вже забула - вся Троещина стоїть. Хоча, якщо уважненько придивитися, то можна помітити ледь вловимий рух величної транспортної ріки.

 І тут-таки спадає на думку уривок із Гоголя про плин Дніпра: дивишся і не знаєш, йде чи не йде його велична широчінь. "І що ж мені з цією величчю робити? - міркую собі і приймаю "єдине правильне рішення". Ви подумали, що я пішла додому спати? Ні, я давно збиралася, та ніяк не вибиралася розвідати шлях до мосту через берег Десенки. І от - така можливість! 

Тільки-но проминаю останній ряд висотних будинків, як помічаю, що все навколо вкрито туманом. Ледь-ледь з нього видніється купол церкви, а приватний сектор виглядає так, наче творець світу, редагуючи цю картинку, клікнув клавішу " зробити підложку".

Потім і село зникає у тумані. Я потрапляю в інший світ. Щось можна розгледіти лише в радіусі п'ятдесяти метрів. Далі все поглинає біле марево. Іду, мов сталкер безлюдними землями. Деінде випливають, ніби з нікуди, химерні силуети дерев і кущів, та варто проминути їх, як вони зникають, туди ж, у нікуди. Іноді десь вдалині виявиться і знову щезне такий, як і я, мандрівник у тумані. 

І чим далі йдеш, тим більше відчуваєш себе інопланетником, розвідником-одинаком, що ступив на незнайому планету і не знає, чи є тут хоч якась жива душа, окрім нього. А десь у тумані чути чи то гуркіт якихось механізмів, чи то рик невидимих невідомих звірів.

СЛЕД В СЛЕД

Моему отцу.

        
 Какая бы ни была стужа, каждую субботу дед Андрей покупал на Дарницком базаре кости, головы куриные и садился в пригородный поезд.  Внутри было тепло и малолюдно: в такое время года мало кто выбирается на дачу – разве что на лыжах в лес. Правда, сейчас все больше в горы спешат уехать, беговыми лыжами не очень увлекаются. А он в юности много километров пробегал.

          На станции было тихо. Открыт один магазинчик, где можно купить хлеба, водки и сигарет. Но дед Андрей не пил и не курил, а хлеб у него был свой, домашний – дочка пекла. Он стал потихоньку спускаться к дороге, что вела к лесу и была засыпана снегом почти по колено. Дорога вела через лес, потом через поле и снова через лес. Дед Андрей всегда ходил быстро, жена никогда за ним угнаться не могла и сердилась, что он убегает. А он привык к такому темпу еще в те времена, когда ходил походами по всей земле. Но сейчас шел помаленьку – глубокий снег не давал бежать. «В другой раз лыжи возьму, - подумал, – если снег, конечно, будет». В этом году снега выпало неожиданно много и главное что зимой. Последнее время снег зимой редкость: все больше дождь и слякоть. А тут – такая красотища! Сосны стояли все в белых шапках, некоторые аж согнулись под тяжестью своего зимнего одеяния, а верхушка вон той березы оказалась прямо в высоком сугробе, и дерево изогнулось дугой как лук или старинная арфа.

          Дальше разлеглось поле – белое и волнистое. Посредине – замерзлое озерцо с десятком берез вокруг. Весной тут соловьи заливаются. А летом всегда есть кто-то из рыбаков. Дед Андрей тоже любит иногда комаров покормить, хотя он не рыбак, пожалуй.

            Но вот и последний лесок, а там уже и дачи. И Рыжая бежит навстречу – она знает, что он приедет, и ждет. Дед отпирает настуженный дом и садится на холодный диван передохнуть. Потом достает для Рыжей гостинцы и спускается к колодцу по воду. Крышка примерзла, и ее нужно поддеть рычагом, чтоб она открылась. Печку он не растапливает: все равно скоро в обратный путь. Включает электрочайник и слушает, как он шумит. Душистый чай из трав, что летом набрали и насушили, обжигает губы и разливается теплом по телу. Рыжая довольная крутится рядом и благодарно виляет хвостом. Теперь она побежит с ним до самой станции – всегда провожает и ждет, пока он не сядет в поезд. А он пойдет обратно той же тропой, ним самим протоптанной, след в след.

ДЕ ЖИВЕ НОВОРІЧНИЙ НАСТРІЙ

Чи знайоме вам відчуття: до Нового року залишилось декілька днів, а новорічний настрій десь заблукав чи просто вирушив у мандри і до вас повертатися не збирається? І це зовсім не означає, що настрій у вас поганий – пригнічений, сумний чи ще якийсь. Чудовий у вас настрій! Просто не новорічний. І ви вже й погодились – нехай буде не новорічний. Аж раптом ви опиняєтесь на одному з Печерських пагорбів і бачите ліворуч від входу у затишний дворик по вулиці Чеській невеличку крамничку із назвою «Монпансьє». Спускаєтесь вигнутими сходами і… занурюєтесь у чарівний світ стрічечок, бісеру, скелець, камінчиків, намистинок прозорих, матових, блискучих, видовжених, кругленьких… 

   

І чуєте мелодійний голос казкової феї, яка з’являється то тут, то там і своїми невимушеними порадами допомагає зробити кращий вибір.

Іноді вона пурхає у потаємну кімнату, де чарівні чаклунки створюють найвишуканіші прикраси. 

   

Саме тут ви і знаходите свій новорічний настрій! І зовсім не дивуєтесь – справді, де ж йому ще бути? А він радісний кружляє навколо і тягне вас скрізь зазирнути. І ви зазираєте, і посміхаєтесь, і несете його у своєму серці.