ОСІНЬ НА СМАК

Люблю іти осіннім лісом і зазирати за крони дерев, виглядаючи сонце. А воно, наче у піжмурки зі мною грається: то сховається, то визирне і підморгне своїм великим оком. Іноді лісова стежка виводить до дачних ділянок і біжить далі, не зважаючи на людські кордони. Тоді я знаходжу привід, щоб зайти, і сторож відчиняє ворота, і ми знову разом - я і лісова стежина. Тільки тепер вона вже не лісова, бо біжить повз сади і городи, повз великі, наче старовинні палаци, будинки, оточені кам'яними мурами, повз маленькі хатинки з мініатюрними верандочками і парканчиками, облетеними виноградом. Немає більшої насолоди, як взяти з того винограду незняте господарем приморожене гроно, вибрати з нього самими губами ягідку і відчути, як розливається у роті холодний солодкий сік, а потім кінчиком язика почати вивільняти заплутані у м'якоті кісточки, притискаючи їх до зубів і спльовуючи на землю.

МАНДРІВНИК У ТУМАНІ

Восьма ранку. Давно не виходила у такий час. Наближаюся до зупинки і розумію, що дещо про цей світ я вже забула - вся Троещина стоїть. Хоча, якщо уважненько придивитися, то можна помітити ледь вловимий рух величної транспортної ріки.

 І тут-таки спадає на думку уривок із Гоголя про плин Дніпра: дивишся і не знаєш, йде чи не йде його велична широчінь. "І що ж мені з цією величчю робити? - міркую собі і приймаю "єдине правильне рішення". Ви подумали, що я пішла додому спати? Ні, я давно збиралася, та ніяк не вибиралася розвідати шлях до мосту через берег Десенки. І от - така можливість! 

Тільки-но проминаю останній ряд висотних будинків, як помічаю, що все навколо вкрито туманом. Ледь-ледь з нього видніється купол церкви, а приватний сектор виглядає так, наче творець світу, редагуючи цю картинку, клікнув клавішу " зробити підложку".

Потім і село зникає у тумані. Я потрапляю в інший світ. Щось можна розгледіти лише в радіусі п'ятдесяти метрів. Далі все поглинає біле марево. Іду, мов сталкер безлюдними землями. Деінде випливають, ніби з нікуди, химерні силуети дерев і кущів, та варто проминути їх, як вони зникають, туди ж, у нікуди. Іноді десь вдалині виявиться і знову щезне такий, як і я, мандрівник у тумані. 

І чим далі йдеш, тим більше відчуваєш себе інопланетником, розвідником-одинаком, що ступив на незнайому планету і не знає, чи є тут хоч якась жива душа, окрім нього. А десь у тумані чути чи то гуркіт якихось механізмів, чи то рик невидимих невідомих звірів.

СЛЕД В СЛЕД

Моему отцу.

        
 Какая бы ни была стужа, каждую субботу дед Андрей покупал на Дарницком базаре кости, головы куриные и садился в пригородный поезд.  Внутри было тепло и малолюдно: в такое время года мало кто выбирается на дачу – разве что на лыжах в лес. Правда, сейчас все больше в горы спешат уехать, беговыми лыжами не очень увлекаются. А он в юности много километров пробегал.

          На станции было тихо. Открыт один магазинчик, где можно купить хлеба, водки и сигарет. Но дед Андрей не пил и не курил, а хлеб у него был свой, домашний – дочка пекла. Он стал потихоньку спускаться к дороге, что вела к лесу и была засыпана снегом почти по колено. Дорога вела через лес, потом через поле и снова через лес. Дед Андрей всегда ходил быстро, жена никогда за ним угнаться не могла и сердилась, что он убегает. А он привык к такому темпу еще в те времена, когда ходил походами по всей земле. Но сейчас шел помаленьку – глубокий снег не давал бежать. «В другой раз лыжи возьму, - подумал, – если снег, конечно, будет». В этом году снега выпало неожиданно много и главное что зимой. Последнее время снег зимой редкость: все больше дождь и слякоть. А тут – такая красотища! Сосны стояли все в белых шапках, некоторые аж согнулись под тяжестью своего зимнего одеяния, а верхушка вон той березы оказалась прямо в высоком сугробе, и дерево изогнулось дугой как лук или старинная арфа.

          Дальше разлеглось поле – белое и волнистое. Посредине – замерзлое озерцо с десятком берез вокруг. Весной тут соловьи заливаются. А летом всегда есть кто-то из рыбаков. Дед Андрей тоже любит иногда комаров покормить, хотя он не рыбак, пожалуй.

            Но вот и последний лесок, а там уже и дачи. И Рыжая бежит навстречу – она знает, что он приедет, и ждет. Дед отпирает настуженный дом и садится на холодный диван передохнуть. Потом достает для Рыжей гостинцы и спускается к колодцу по воду. Крышка примерзла, и ее нужно поддеть рычагом, чтоб она открылась. Печку он не растапливает: все равно скоро в обратный путь. Включает электрочайник и слушает, как он шумит. Душистый чай из трав, что летом набрали и насушили, обжигает губы и разливается теплом по телу. Рыжая довольная крутится рядом и благодарно виляет хвостом. Теперь она побежит с ним до самой станции – всегда провожает и ждет, пока он не сядет в поезд. А он пойдет обратно той же тропой, ним самим протоптанной, след в след.